Оле-оле-оле-оле!! Україна - чеппіон!))))

«Оле-оле-оле-оле! Україна – чемпіон!» - подібні фрази і вигуки так і вириваються з уст кожного поважаючого себе фаната і вболівальника української збірної. Що ж таке сталося?

11 червня 2012 р. відбувся матч між Україною і Швецією. Матч, на який ми чекали 6 років! Яка ж це хвилююча мить!  Наші суперники у групі Д (натяк на Англію і Францію)  є одними з фаворитів чемпіонату Європи 2012, тож одна надія залишалась на матч з Францією. Хоча що там казати, більшість букмекерів була на боці Швеції і це трохи засмучувало, залишалось надіятись на наших збірників.

Мій ранок почався з вибору одягу, який я продумала ще задовго до 11 червня – 10 червня J. Отже, я вирішила, що одягну футболку із символікою Євро-2012 (з символікою збірної України у мене не було L). Ходжу цілий день така блатна  і не можу дочекатися вечірнього матчу. Ще задовго до того, дивлюсь я в телепрограму: Франція–Англія – 19:00, Перший Національний;

                                                                             Україна-Швеція – 21:45, ТРК «Україна»…

Пфффффф, якого бена чужі команди показують по ПЕРШОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ, а нашу рідненьку Україну-неньку – по «Україні»??? Я б не злилася так, якби в мене «Україна» робила нормально, а то сніжить та ще й чорно-біле місцями… Ну то – таке, дрібниці життя, які не зіпсували мені свята.

Отож, вирішила я подивитись перший матч нашої групи Франція-Англія. Що можу сказати? Порівняно з матчем Іспанія-Італія, темп був нижчим, хоч гравці симулювали менше. Коротше, 1:1. А це означає, що якщо наші виграють в Швеції, то стануть на перше місце в групі! Аж не віриться в такий успіх, але хочеться вірити.

І ось настала довгоочікувана мить: пролунав свисток про початок матчу. Сподобався стартовий склад: не було Девіча (просто, судячи з останніх товариських матчів, свої гольові моменти він профукує, наче це йому підплатили за це – ну це мої спостереження). А дивлячись на «злісних вікінгів», ставало шкода наших мініатюрних воїнів:). Один Ібрагімович-бичок чого коштує! Не дарма, від цього бичка віяло жахом – забив, гад, перший гол… Там Андрушка Ярмоленко, здається помилився. Після цього моменту посипалися негативні коментарі як з мого боку, так і з папиного в сторону Андрушки. Він, видно, це почув і виправився – через 3 хвилини піся відкриття рахунку не в нашу користь, Андрушка віддає передачу на Шеву, і той головою забиває ГООООООООЛ!!!!!! Ха-ха-ха-ха! Тут наш бравий капітан втер носа усім іронічно налаштованим щодо нього фанам. Навіть папа визнав, що Шевченко сьогодні молодець! До речі, хочу сказати, що цей матч увійде в історію, як перший матч, який папа дивився разом зі мною і ПЕРЕЖИВАВ за наших (бо зазвичай він дивиться щось інше і часто-густо кидає саркастичні коментарі в адресу нашої збірної)! Цей гол підняв бойовий дух не лише гравцям, але й нам. І, як наслідок, через 5 хвилин після подачі кутового від Коноплянки, наш Шевченко вкладає ще один м’яч у ворота «злісних вікінгів» і знову головою!!!!!!!!!! Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!!!)))))) Тепер рахунок 2:1! Оце вже по-нашому!!!! І найголовніша думка, що була у наших з папою головах після забиття другого голу:  «Протримайтесь ще якихось 30 хвилин!» Обстановка була шалена! Варто відмітити коментатора: це найкращий коментатор, якого я коли-небудь чула, принаймні – найприкольніший!))) Ці його емоційні фразочки типу: «Штрафний? Штрафний! ШТРАФНИЙ!!!» або «шведи – злісні вікінги» та багато інших не просто розвеселяли, а додавали оптимізму і розряджали обстановку.

Видно, сили природи згуртувались задля того, щоб я не подивилась цей матч: канал сніжить, на другий тайм став взагалі чорно-білий, посеред матчу світло вимикали. Але найбільше мене вбило вирублення світла на останніх секундах матчу!! Шведи добре під кінець атакували і різні думки роїлись в голові, але найбільше було образи на наші електролінії за те, що я не побачу тріумфу наших, святкування перемоги, ці непідробні емоції радості… Але я, людина освічена, не розгубилась і залізла після недовгого, але злісного бурчання, в Інтернет і побачила запис: «Перемога України з рахунком 2:1»!!!! От тоді-то й почались радісні воплі з моєї стороиJ))))))

Що тут казати? Класний матч – напруга не спадала з перший секунд. Правда, багато нервів було витрачено за ці 93 хвилини, але воно того вартеJ)))) Шевченко доказав усім на що він здатний і підтвердив звання легенди українського футболу, бо погодьтесь, дубль у чемпіонаті Європи – це чимале досягнення!

VIVA Україна! Вітаю всіх однодумців з цією нелегкою перемогою і зловісно сміюся з ворогів нашої збірної: аха-ха-ха-ха!)))) Попереду ще складніші матчі з Францією й Англією, але вчора наші показали, що вони не здадуться. Тож, вперед, наші футбольні воїни, ми у вас віримо!)))))))))))))

Хатіко. Найвірніший друг

Як часто ви плачете над фільмами? Мабуть не дуже ччасто. Але погодьтеся, є такі стрічки, які змушують вас пустити хоч маленьку сльозинку. Таких стрічок не так вже й багато і не можливо виділити якусь одну, адже кожна має свої особливості, свій сюжет: про кохання, розлуку, втрату, смертельну хворобу і боротьбу з нею чи навпаки... Та я б ніколи не подумала, що фільм про собаку вразить мене настільки, що при згаці про описані в ньому події, в мене серце зжиматиметься, а сльози тектимуть самі по собі. Не знаю, як довго продовжиться цей ефект, але після перегляду мене переповнювали емоції.
"Хатіко" вже давно зберігався у мене на ПК, але раніше я його не дивилася: руки не доходили та й бажання особливого не було. Але останнім часом в Інтернеті на запит "фільми, які варто переглянути", я зустрічала у відгуках назву "Хатіко".
Я не знала про що саме ця стрічка, все, що мені було відомо, то це те, що фільм цей про собаку. "Що ж може зацікавии у стрічці, в якій не "оспівують" кохання?" - запитувала я в себе. Все виявилося набагато складніше...
Отже, одного разу, я все-таки дорвалась до Хатіко". Виявилось, що хатіко - це порода собак, які з’явились близько 4000 років тому (принаймні тка розповідається у фільмі). Собак цієї породи одних із перших приручила людина. Фільм показує нам, як маленький песик зустрічає на вокзалі свого майбутнього хазяїна, професора (якого зіграв Річард Гір), який їздив поїздом на роботу. Так-так, я не помилилась, саме собачка знайшла свого господаря, а не навпаки (щоб зрозуміти, треба подивитись фільм). Тож за рік вони стали дуже близькими. Кожного ранку пес, названий Хаті (від назви породи) проводжав господаря до вокзалу, повертався додому, а ввечері знову приходив на вокзал і чекав на професора на своєму постійному місці, напроти виходу з вокзалу.
Але невдовзі професора не стало і Хаті понад 9 років до кінця своїх днів кожного дня приходив на вокзал і вірно чекав на свого хазяїна, сподіваючись побачити, як професор виходить з дверей вокзалу. Але звісно так і не дочекався...
Ще більше вражає те, що історія ця невигадана. В Японії навіть стоїть пам’ятник вірному псу.

Мої роздуми над новелою І. Франка «Сойчине крило»

Тільки починаючи читати, я звернула увагу на те, як сильно оповідач замкнувся в собі. За його словами, він уже 3 роки «святкує» Новий рік по-своєму. В його розумінні гучні гулянки – це не те, що йому потрібне, бо йому подобається насолоджуватися самотністю. Сталеві двері, якими Хома-Массіно зачинив своє серце не впускали туди нікого.

     На протязі всього твору ми дізнаємося з листа про минуле, проведене Хомою і Манею разом в лісі і про минуле Мані, тільки вже без Хоми-Массіно. В цей же час ми спостерігаємо, як поволі відчиняється серце Хоми, як змінюються його думки та ставлення до Мані та її листа.

     Чесно кажучи, мене вразила важка доля Марії. Я співпереживала разом з нею і співчувала їй. Хоча, з іншого боку, це ж було її рішення – втекти від справді коханого чоловіка, з дому, з тихої сторони в невідомий їй, бурхливий і жорстокий світ. Так, вона не знала, ким був справді Генрись, але це вона так вирішила. Якщо чесно, то я не зрозуміла її мотивів. Адже, якщо за її словами, Хома не зміг її втримати, то хіба вона сама, так сильно кохаючи, не мала б триматися за своє кохання, боротися за нього, а не тікати з малознайомим парубком світ за очі? Ще там промайнув такий факт – в Генрися ніби була добра, забезпечена сім’я. То невже її переконав його статус і статки?

      Я не засуджую Маню, просто в деяких моментах я її не зовсім розумію. І ще я її не засуджую тому, що кожен може оступитися, зробити помилку, просто для неї ця помилка стала фатальною. А може це була й не помилка: може це було випробуванням для неї, для Хоми і для їх кохання, яке не зважаючи на все, не згасло…

На порозі дорослого життя

11 клас - це завжди хвилювання. "Стандартні переживання" доповнюються для мене ще й проблемою вибору майбутньої професії, а отже й ВНЗ, до якого буду вступати. Всі профорієнтаційні тести мені вказують на якісь творчі професії або професії, де треба багато спілкуватися з людьми чи дітьми.  А я не впевнена, що в мене достатньо яскрава фантазія, що стати відомим дизайнером чи архітектором, наприклад. Та й комунікабельною я б себе не назвала, тож робота вчителем чи менеджером мені не світись. А що тоді світись, коли про інші професії я й слухати не хочу? От на такому я роздоріжжі, не знaю куди звернути, що обрати... 

Розчарування...

Як я вже писала, я вболіваю і вірю в ФК "Динамо Київ", завжди захищаю їх від брата і тата, які постійно критикують гру улюбленої команди. Але після деяких матчів я дивуюся незграбності і незмозі попасти по воротах суперника, коли мають безліч нагод. Так власне й було в останньому їх матчі у Лізі Європи проти, здавалося б, слабкої команди. Я вже й сама починаю нарікати на улюблену команду, але поки що подумки. "Динамо" і так вже втратило свій престиж і свою колись неперевершену гру, та на жаль вони продовжують в тому ж дусі. Так боляче спостерігати за цим... Але що я вдію? Все залежить від них.

Ходячий позитив

Кілька місяців назад у сіроватому житті нашої родини з’явилася яскрава барва. Одного дощового дня до нас в гості завітав татків брат, який вже давно обіцяв привезти нам цуценятко, але ніяк не привозив. І от він приїхав, а в руках у нього нічого не має! Я вже приготувалася розчаровуватись, аж тут дядя достає з кармана якесь крихітне створіння. Цим створінням виявився обіцяне собача! Ото радості було, що у мене, що в батьків! Які тільки прізвиська ми песику не вигадували, а все ж вирішили назвати в честь нашого старого, без вісти пропавшого собаки - Боською. Милий цуцик ніколи не давав нам сумувати: спочатку ледь ходив своїми маленькими слабкими ніжками (він був схожий на колобка з лапками), а потім вже ганяв по хаті, як вжаляний, кусав нам ноги. А коли він зміцнів, трохи виріс ми відправили його в доросле життя: на двір. Минали тижні, і Боська почав відчувати себе господаром на подвір’ї: розтягував взуття по всьому дворі, гавкав на всіх перехожих...
Коли ставало сумно, варто було лиш поглянути на це повне енергії та сил створіння, як сум кудись зникає.
Не бійтеся впускати в своє життя інших, хай навіть звичайну собачку, вона точно вас не образить. Ви відчуєте себе потрібним і любимим і тоді побачте: життя покращиться!

Фанатка

Ніколи не розуміла футбольних фанів: що може бути цікавого у футбольному матчі? Моя краща подруга уже років три як вболіває за улюблену команду, правда на протязі цих років команди у неї змінювалися: від МЮ до Барселони. Ну ніяк я її не розуміла: що там дивитися. Але, як-то кажуть: "Не зарікайся". Минулої зими я почала принципово вболівіти за українські клуби в Європейських чемпіонатах. І якось це пішло-поїхало: почала цікавитись новинами спрорту, виділила собі улюблену українську команду - Динамо Київ, хоч спочатку була прихильнішою до Шахтаря. Потім щей купила комп’ютерну гру PES 2011.
Тепер жити не можу без футболу. Вірю, що колись моя улюблена команда відновить свою славну форму і доведе всім, що здатна на багато премог. Ну, може я й трохи перебільшила, але в основному - правда.